30 років з Україною та НЗФ у серці
Тетяна ХАРЛАН
Спецпроєкт «ЕМ»
30 років - це багато чи мало В розрізі історії, напевно, мало. А ось для держави, яка вимушена відстоювати свою ідентичність і доводити світу свою самостійність - це випробувальний термін. Україна його пройшла – є в нас на цьому шляху як перемоги, так і поразки, а оцінку цим процесам дадуть як сучасники, так і майбутні покоління.
На нашому підприємстві працює близько 6 тис. чоловік. Є серед нас ті, хто відпрацював на НЗФ всі ці три десятиріччя безперервного стажу, є і однолітки нашої держави. До Дня Незалежності «ЕМ» спитав у них - за що вони вдячні країні та що, на їх думку, треба було б покращити А так як неможливо розділити державу та підприємство, яке живе за її законами, то таке ж запитання ми направили й на адресу заводу. І отримали цікаві відповіді, на жаль, не всі з яких увійшли до публікації через обмежену газетну площу.
«Україна та НЗФ - це наш рiдний дiм»
Зарміт Алімов - плавильник, стаж роботи понад 30 років, Віталій Вінярський - слюсар-ремонтник, вік 30 років, ЦВФ:
- На заводі я працюю вже майже 40 років, 22 з яких - плавильником, - розповідає Зарміт. - Починав із низів, все було цікаво, все опанував через власний хребет, встиг попрацювати на всіх печах, які є у ЦВФ. Тяжко було, але весело, особливо, коли діти були маленькі. У мене їх троє. Тож не нехтував будь-якою роботою. Жив, працював, і коли той час пройшов - наче вчора ще молодий був, а сьогодні - вже 60 років Більша частина віку минула для мене на НЗФ, тож завод для мене - рідний дім. Мене завжди сюди тягне, навіть з відпустки повертаюсь з радістю. Колектив у нас гарний - хлопці з душею працюють. А це дуже помітно, особливо, коли з новеньких хто приходить. Але намагаємося знайти підхід до кожного, бо у всіх свій характер. Як, до речі, і у нашої держави. Коли почалось АТО, болісно те сприйняв. Бо коріння нашої родини йде від кримських татар. У мене сина призвали на службу, він воював за нашу незалежність, та, на жаль, території Криму та сходу відстояти не вдалося, а скільки хлопців загинуло… Ми маємо рідню в РФ, але вже з 2014 року майже не спілкуємося, бо в нас за ці роки сформували різну ідеологію. Якщо чесно, вже мало віриться, що ми знову об’єднаємо всі території під єдиним прапором. Я думаю, це через те, що нам не вистачає сміливості для рішучих дій, а також підтримки на міжнародній арені. Українці повинні відчути силу в ногах, і звестись на них в повний зріст, а поки це виходить не у всіх і не завжди. Патріотизму нам бракує, притому у всьому як по відношенню до держави, так і до заводу. Молодь приходить та йде. А працювати кому
- Мені, - говорить Віталій. - Мені подобається на заводі, я тут працюю вже п’ять років. Тут у мене є наставники, влаштовують умови праці. Звісно, є що покращити, наприклад, мені б хотілось, аби я міг дозволили собі придбати власне житло, працюючи тут. Тому я з радістю сприйняв новину про будівництво багатоквартирного дому для феросплавників. Це гарний початок, і я точно не поїду на заробітки, якщо матиму тут власний кут. Я ж українець, я на своїй землі, я люблю свою країну, це мій дім, я воював за його кордони у 2014 році, втратив багато побратимів. Але якщо не ми, то хто б то зробив, хто б стримав ворога Ми воювали на першій лінії, було гаряче, забути це я ніколи не зможу, попри всі зусилля, цей біль залишиться зі мною до кінця днів. Два з половиною роки відслужив, і у порівнянні з початком війни армія стала більш «холодна». Поясню - у 2014-му туди йшли за покликом серця, а зараз є й ті, хто влаштовується туди за покликом гаманця. Напевно, всюди є різні люди, мені та моїм побратимам патріотизму не бракує, але підвищувати його рівень в суспільстві обов’язково треба, щоб на атовців не дивилися скоса на вулиці, коли ми вдягнені по формі.
«Ми - одна родина»
Юлія Березницька - машиніст крана, стаж роботи 30 років, Юліан Шевяков - ковшовий, вік 30 років, ЦВПФВ:
- Я прийшла на підприємство зовсім юною дівчиною, отримала спеціальність вже безпосередньо на заводі та закохалась в неї на все життя, - розповідає Юлія. - Мені подобається працювати машиністом крана, бо тут дуже різноплановий та цікавий процес роботи, тож зміна минає швидко. Для мене за ці 30 років життя ціле пройшло - було і сумне, і веселе. Так, я народила трьох синів, вже маю й онука. Звісно, було непросто, але любити нашу країну від того я менше не стала - у нас найгарніша земля, щедрі надра. Але до цього всього треба гарного господаря, щоб дав тому лад. Треба створювати більше робочих місць з гідними умовами праці, аби наша молодь мала де працювати. На жаль, прибутковість та престижність робочої професії для молоді зараз критично знижується. Звісно, й ми колись з нуля починали, але молодь більше так не хоче. Це ж добре, що в нас цех такий дружний, що в нас сюди батьки дітей влаштовують працювати. Більшість з них ми няньчили всім колективом на спільних загальноцехових заходах, тому тут ми всі як одна велика родина, тому й відношення до роботи в нас - як до своєї справи, яку треба робити на совість. У нас багато працюють сімейних династій, так і в мене також тут працювала мама, обидва брати та сестра. Подобається нам тут, бо на заводі ми соціально захищені, я ось отримую пенсію та можу ще працювати. На НЗФ я точно знаю, що не залишусь сам на сам зі своєю бідою - мені обов’язково допоможуть. Тобто я можу розраховувати на своїх колег та керівництво, за це ж хочу подякувати й Україні, бо у важкі життєві часи можу на неї спиратися - на її землю та закон. Потроху, але наша країна йде вперед, розвивається, хотілось, аби темпи цього розвитку були більші, як в України та і на НЗФ. Бо від того, як ми вкладемось у сьогодення, буде залежати наше завтра.
- Мені б хотілось лояльнішого відношення до молоді, - підхоплює Юліан. - Щоб у нас було більше можливостей як на заводі, так і в країні. Скажу зі свого досвіду - я з трудової династії, з дитинства з батьком був на всіх цехових та загальнозаводських заходах, тому завжди з повагою та захопленням відносився до старшого покоління, прислухався до їх порад. І так більшість адекватних молодих людей, ми спираємося на досвід поколінь, але йдемо власним шляхом. Іноді нам потрібна підтримка, а іноді - просто не заважати. Мені подобається моя робота, в цеху я працюю вже понад п’ять років, тут маю друзів та наставників, більшість з яких знаю все життя, тому почуваю себе досить по-родинному у ЦВПФВ. Мене захоплюють прості робочі люди, які власною працею заробляють собі на життя, тому їхати звідси я нікуди не планую. Хочу бути щасливим та заможним там, де народився - на своїй рідній землі, в своєму місті, яке люблю. Вірю, що це можливо. Звісно, нам є що покращити, особисто мені дуже хотілось, аби освіта та медицина в нас були безкоштовні або ж на більш високому рівні. Найбільшою проблемою України вважаю корупцію, якби зробили більш жорстке покарання за це, життя б в нашій країні значно покращилось.
«Українцi - золотий народ»
Ігор Андріанов - бригадир з ремонту агломашин, стаж роботи 30 років,
Ярослав Саламатов - слюсар-ремонтник, АГЦ:
- Робочі професії ніколи не були легкими, - говорить Ігор. - На НЗФ я влаштувався завдяки рекомендації батька, який 45 років пропрацював на Південно-трубному заводі. Невдовзі після мене сюди влаштувалась і моя дружина. І це було справжнє щастя, бо 1990-ті роки були буремними для нашої держави. Зарплатню, якщо й платили, то із затримками, а на НЗФ в цьому плані завжди була стабільність, завод давав своїм працівникам міцний фундамент під ногами. За ці 30 років жодної затримки зарплатні не було. Спочатку мене взяли в ТСЦ, а потім в АГЦ. Перейшов, бо мав таку можливість. До того ж це один з основних підрозділів, тому й зарплатня тут вища, а в мене родина, двійко дітей, які з моїм влаштуванням на НЗФ ні в чому собі не відмовляли, а це для мене - найкращий показник хорошої роботи. Будь-які гуртки, секції, освіта - ми це могли собі дозволити, на відміну від працівників інших підприємств у ті часи. Тож в тому, що мій син та донька виросли освіченими та всесторонньо розвинутими людьми, з активною життєвою позицією - є заслуга й нашого заводу.
Нову для себе специфіку виробництва в АГЦ засвоював з легкістю, бо мав досвід. Певно, що й тут є свої дуже важливі нюанси - інше обладнання, більша відповідальність. Але нічого такого, з чим не можна було б розібратись, маючи навколо таких досвідчених колег. Прийнявши естафету від яких, я посів керівну посаду бригадира. Сьогодні я працюю з радістю, звісно, робота буває досить складною, проте вона різноманітна та добре оплачується.
Як і життя в нашій країні - воно також буває різне. Україна - це моя батьківщина, такої іншої немає і не буде, я її люблю, проте треба покращувати рівень життя наших громадян. Звісно, доля в руках кожного, але від владної верхівки теж багато що залежить. Українці - золотий народ, ми дуже терплячі, патріотичні, але ми потребуємо розвитку. Певні зміни в цьому напрямі є і в державі, і в нашому місті, і на заводі, тож поживемо - побачимо. Головним нашим досягненням за роки незалежності я вважаю, відокремлення власної іден-тичності. Сьогодні ми відчуваємо себе вже не слов’янами, а саме українцями.
- Я зростав та формувався вже в неза-лежній Україні, - говорить Ярослав. - Мій батько-феросплавник дав мені гідну освіту та приклад, тож не дивно, що місцем роботи я обрав саме НЗФ. Я вірю в завод та у свою перспективу на ньому. Поступово покращую свій рівень професійних знань, аби претендувати на більш високі посади. Тато допомагає порадами, ділиться досвідом, як і всі мої колеги. Я почуваю себе впевнено, бо маю змогу утримувати родину. Розумію, що все й одразу я не отримаю, та поступово йду до своєї мети. Мені дуже шкода, що скорочується кадровий резерв на робочі посади, докорінно помилковим вважаю закриття в нас філіалу металургійної академії та її об’єднання з інститутом залізничного транспорту. Це все призводить до зниження якості знань претендентів на вакантні посади. Резонним є питання - хто буде працювати, якщо не матимемо кадрової бази Сьогодні в АГЦ сформований гарний колектив та є можливість просування кар’єрними сходами, бо наразі йде оновлення кадрів - це золотий час для молоді.
Для України також сьогодні є мож-ливість вирватися вперед, зробити крок назустріч світлому майбутньому. Я дуже радію з того, що ми вже 30 років як незалежна держава. Як справжній патріот України, я не збираюсь звідси їхати. Я щиро вірю в наш спільний успіх, бо покращення життя кожного українця - це зміцнення фундаменту державності нашої країни.
